Воно

Я так давно не бачився з тобою...
 Все валиться з рук – я нічого не можу робити...
 Ти маниш мене собою, чаруєш мене собою,
 Та краще було б, мабуть, мене просто вбити...
 Збудувала для мене замок своїми руками...
 Такий неміцний, бо замість каміння – повітря...
 А те, що в’ється між нами, а те, що б’ється між нами,
 Кидає у прірву, штовхає на вістря, штовхає на вістря...

 Воно паралізує, наче погляд кобри...
 Воно то манить, то відштовхує, то зве...
 Я кохаю тебе – і мені від цього добре!
 Але ти не кохаєш мене...
 Але ти не кохаєш мене...
 Але ти...
 І мені від цього зле!

 Ти знов переносиш важку гнітючу поразку...
 Ти знаєш, що я не піддамся жодного разу...
 Я вдягаю холодну маску, не відповідаю на ласку –
 І це дратує тебе, і це доводить до сказу!..
 Я заманював тебе до пастки своїми словами...
 Я розкидував сіті, яких ти не оминула...
 А те, що вилось між нами, а те, що билось між нами,
 Ще й досі живе, ще й досі про нас не забуло...

 Воно паралізує, наче погляд кобри...
 Воно то манить, то відштовхує, то зве...
 Ти кохаєш мене – і тобі від цього добре!
 Але я не кохаю тебе...
 Але я не кохаю тебе...
 Але я...
 І тобі від цього зле!